ЗАСПІВ Південний краю! як тепер далеко Лежиш від мене ти! за горами крутими, За долами розлогими, за морем, Що вже тепер туманами густими Укрилося, бурхливе. Та не страшно Моїм думкам осінньої негоди На Чорнім морі. Швидше тої чайки Вони перелетять за темні води. Вони перелетять у ту країну, Де небо ще синіє, як весняне, Де виноград в долині зеленіє, Де грає сонця проміння кохане. Туди мої думки полинуть швидко І привітають ту ясну країну, Де прожила я не одную днину, А не була щаслива й на годину... Та я за те докірливого слова Тобі не кину, стороно прекрасна! Не винна ти, що я не маю долі, Не винна ти, що я така нещасна! (1891) ВАДЕМЕКУМ ...Дні складалися в тижні, місяці, роки. І були ще ночі, які опускали завісу над казковими пейзажами Криму. Невтомно струшував у безодню крихти часу маятник годинника. А Вона чекала, що ось-ось луною одізвуться в унісон на балконі тихі кроки Музи. Спочатку спалахне у темряві зоряна цятка, і в тої ж миті тривожною нотою забринить серце, передчуваючи, як потужне проміння уяви перетне його крещендо. І тоді - прорив. Крізь чорну завісу за вікном, крізь білу сторінку на столі, крізь щільні смуги століть, сплюснуті у чорнильну краплю, яка падає з кінчика пера на аркуш, як добірне зерно у ріллю. І тоді - постане перед очима змарніла Іфігенія під мармуровою колоною, відкриє бліді вуста і промовить, немов зважившись на сповідь, але не перед срібнолукою Артемідою, а перед Нею: Як зашуміли смутно кипариси! Осінній вітер... Хутко вже й зимовий По сій діброві звіром зареве... Або ж струнка Айша у дорогоцінних оздобах раптом метне блискавиці з-під витончених брів, сплітаючи вимогу і благання любові, що не призначена їй. І запрагне неймовірного - повернути суперницю з краю тіней та стати з нею на прю під вічним сонцем: О, якби дав аллах, щоб не вмирала, то, може б, я її перемогла! Чи замість орнаменту альтанки раптом виринуть з повені часу руїни Трої, вкриті обважнілими димами, від отруйного запаху яких аж запаморочиться голова. І Кассандра пройде, не ухиляючись від каміння прокльонів, мовчазно і цілеспрямовано, найкоротшим шляхом до шатра пожежі, де чекає її шлюб зі смертю. Та останні слова на вустах скорботної пророчиці перекреслюють песимістичну зневіру: Нема руїни! Є життя!.. життя!.. Цупко тримало недужу Лесю Українку напівміфічне узбережжя Тавріди. І щокожного світанку починався новий похід безкінечної боритви за зцілення. Тепер можна підрахувати, чим обернеться рядок "де прожила я не одную днину", написаний поетесою, коли їй ще тільки виповнилося 19 літ. Майже тисяча днів і ночей - три роки із сорока двох, що відміряла їй доля, розпинала поетесу тут, під синім небом південного краю, ностальгія. Хоч зір насолоджувався трунком довершених краєвидів, душа відчувала себе бранкою. "Нема що казати, - пише Леся Українка в листі до матері, - сторона ця хоч людьми зневажена, та богом не забута, коли б тільки не була така чужа..." Щедра на вдячність, поетеса, згадуючи своє кримське "заслання", повсякчас залишалася вірною своєму найпершому враженню : "...А не була щаслива й на годину". До щему, до болю важко читати ці слова. Невже, невже жодне кримське зілля не гоїло її печалі? Невже вона була приречена тільки на жалі та голосіння "у сій чужій-чужій Ялті"? Так, поетеса, безперечно, писала правду. Але правда не тотожна істині. Крим залишився у поезії Лесі Українки також й іскристим морем розлитих барв та світла. Мало хто до неї оспівував цей залишений людям клаптик Едему так натхненно і граціозно. А хіба бувають творчі злети без присмаку щастя, що не кожному дано відчути? І навіть опинившись на самоті, Леся Українка ненадовго залишалась самотньою: поспішала її розважити порадниця Муза. А, може, навпаки. То Леся розважала легкокрилу мандрівницю запашними вінками своїх пісень. - Стій, Музо, ображена, горда богине! Даремне твій спів безнадійно луна. Скоріш моє серце раптово загине, Ніж в тебе порветься остання струна. ...Нехай я отруєна злою журбою. Та в пісні на всяку отруту є лік; Ми слухали пісню морського прибою, - Хто чув її раз, не забуде повік. Це строфи з вірша "Зимова ніч на чужині", написаного 15 грудня 1897 року в Ялті. Тоді поетеса мешкала за адресою: вул. Катерининська, дача Ліщинської. Саме сюди вона кликала свою Музу, тут вони провадили віч-на-віч то задушевні, то запальні розмови, поки настроювалась невидима ліра. А нині в цьому ошатному будинку, що чудом зберігся за минуле буремне століття, МУЗЕЙ. Ми так часто вживаємо слово МУЗЕЙ, що здебільшого не згадуємо про його смислове, первісне значення, незважаючи на його прозорість - ХРАМ МУЗ. Зрозуміло, що в кожному музеї, тим більше такому скромному як музей Лесі Українки в Ялті, прискіпливе око відвідувача відразу помітить реалії побуту кінця ХХ століття. І, ймовірно, неквапливо пройде по установі, але Храму він не побачить. А ми запрошуємо вас саме вирватись з ритму буденності, лещат інформації, яка звідусіль стискує простір нашої мислі, і спробувати подумки засвітити свічку пам"яті жінки, що увійшла до когорти найобдарованіших людей свого часу, письменниці і мислителя, що з честю вийшла з усіх випробувань, надісланих важкою хворобою, і проклала свій шлях у безсмертя, ставши зорею поезії, світочем надії українського народу, світло якого невгасиме. ...А для цього треба розкувати свою уяву і за допомогою серця проникнути у світ Лесі Українки, що оточував її у Криму століття назад, і той світ, який створила вона силою чарівної ФАНТАЗІЇ. Fa (Сонет) Фантазіє! ти сило чарівна, Що збудувала світ в порожньому просторі, Вложила почуття в байдужий промінь зорі, Що будиш мертвих з вічного їх сна, Життя даєш холодній хвилі в морі! Де ти, фантазіє, там радощі й весна. Тебе вітаючи, фантазіє ясна, Підводимо чоло, похиленеє в горі. Фантазіє, богине легкокрила, Ти світ злотистих мрій для нас одкрила І землю з ним веселкою з"єднала. Ти світове з"єднала з таємним, Якби тебе людська душа не знала, Було б життя, як темна ніч, сумним. У ПОШУКАХ ПІДСОННЯ Природа щедро наділила Лесю Українку талантом, але не поскупилась і на випробування. Лише сорок два роки життя-боротьби було відпущено їй на землі. Колиска Лесиного таланту - Волинь, чарівний край з дрімучими лісами і небесносиніми озерами. Палка іскра любові до рідної землі, що стелилась їй під ноги в дитинстві, ніколи не покидала поетесу, та повертатись туди їй забороняла недуга, з кожним роком все суворіше і суворіше. Приречена на мандри у пошуках підсоння, вона постійно відчувала себе на роздоріжжі, на семи вітрах. Прощай, Волинь! прощай, рідний куточок! Мене від тебе доленька жене, немов од дерева одірваний листочок... Так пише сімнадцятирічна Леся у своєму поетичному циклі "Подорож до моря", ще не відаючи, що їй доведеться зріднитися з морською стихією, яка даватиме їй притулок і, що в стократ важливіше, надію на одужання. Однак - свого часу ще Горацій зауважив: Тільки лиш небо міняє, не душу, той, хто за море поїде". Поступово поетеса, пілігрим поневолі, пізнала смак і запах мандрівок, і вони вже настійно манили її нездійсненими мріями, кликали ген-ген туманними обіцянками. Леся Українка побувала в Австрії і Німеччині, Італії і Болгарії, Грузії і Єгипті. Недарма свій життєвий шлях вона називала "книгою подорожей", і чимало її маршрутів випадають на прадавню землю Тавріди, на сонячне узбережжя півострова, і зокрема на південну столицю Криму - Ялту. "Вечірня Ялта" - так називається полотно ялтинської художниці, члена Спілки художників України Наталії Муравської, з якого починається експозиція. Воно немов відчиняє вікно перед глядачем і дозволяє охопити поглядом краєвид, який, не зважаючи на новітні прикмети, так само бентежив подорожніх і сто літ назад. Мимохіть приходить на думку, що колись в цю звабливу далечінь вглядалася Леся Українка, оминаючи гомінливу Набережну і ласкаючи зором окам"янілу химеру Могабі, тризуб Ай-Петрі. І не раз цей пейзаж виринав у пам"яті; принаймні стояв перед очима душі, коли писались останні рядки оповідання "Над морем": "Летючі зорі падали в море. Берега було не видко в темряві, тільки далеко-далеко горіла громадка вогнів, мов стожар. Глибоке небо немов промовляло до неба огнисті слова, а море співало урочистій ночі свою могутню, величну, вічну поему". У життєписі Лесі Українки чітко простежується три кримських періоди, піонером дослідження яких був учений О. К. Бабишкін. Перші два належать до минулого століття (1890-1891 рр. та 1897-1898 рр.), а третій припадає на початок ХХ століття (1907-1908 рр.). Згідно з цією періодизацією побудована експозиція в трьох залах музею. Кожна з них відрізняється не лише змістом, але й настроєм, характером, художніми особливостями. Наскрізним мотивом всіх зал є український віночок як символ отчого краю, спомин про який невідступно йшов назирці за поетесою, куди б не пролягали її шляхи-дороги. Огортав оксамитовою ностальгією її тендітні плечі, запалював зорі на імлистому небосхилі і спонукав знову і знову у глибині душі, немов на галявині - "у дитячі, любі роки" - плести вінки, вінки своїх спогадів і дум. А потім кидати їх у ріку часу, що незмінно котить свої хвилі у невідому далечінь. Перший віночок з різноколірними стрічками ніби осяває бюст Лесі Українки (роботи скульптора Галини Кальченко), білий на білому тлі. Високе чоло, погляд, заглиблений у себе, міцно стулені вуста. Однак кожному, хто вдивляється в це обличчя, на пам"ять неодмінно приходитимуть поетичні рядки. Можливо, ось ці: Гетьте, думи, ви, хмари осінні! То ж тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа? Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні! ...Незабаром після створення поезії "Contra spem spero" Леся вперше вирушає до Криму. ПЕРША ЗУСТРІЧ Час, моя пісне, по волі буяти, Послухать, як вітер заграв понад морем. (Леся Українка. Грай, моя пісне!.. ) У 1890 році, коли Лесі Українці виповнилось 19 років, київські лікарі порадили їй поїхати до моря. Наприкінці весни Ольга Петрівна Косач (мати поетеси) пише у листі до своєї матері: "Лесю мы решили повезти на лечение в Саки, есть такие лечебные грязи в Крыму (...) ...в Саки нужно будет пробыть недель три, да после нужно еще купаться в море недели две. Главное же, что это так ужасно далеко. Ну, да что делать. Это неизбежная неприятность!". Вдвох з матір"ю і приїхала Леся до Криму в липні 1890 року. Людина сильної волі і владного характеру - таким залишиться образ О. П. Косач в історії і пам"яті народній. Досить звернути увагу на фото, яким відкривається експозиція в першому залі. Вдивляючись у її вродливе обличчя, доречно згадати слова Д.Донцова: "А головно - її вдача, безкомпромісова, мілітантна, горда, що можна побачити й на її портреті... нічого з солодкавости української Марусі, а цілість - повна жіночого чару, краси, і детермінації". Етнограф, фольклорист, громадський діяч і письменниця, Олена Пчілка стала прикладом працьовитості і цілеспрямованості для своїх шести дітей. І в усіх її справах пульсувала любов до України, любов жертовна, дійова, здатна долати здавалось би неприступні мури фортеці царизму. Яких зусиль потребувало, наприклад, видання українських книг та часописів на ту пору! Хто знає, чи відоме було б нам зараз ім"я Степана Руданського, ялтинського лікаря, що пішов з життя майже невідомим як літератор. Саме Олена Пчілка вперше видала книгу творів Руданського 1880 року, ще не знаючи, що її старшій доньці судились ті ж випробування, що й автору іскрометних співомовок: захворювання туберкульозом, сподівання на море, притулок у тій самій невимовно-далекій Ялті... У першій вітрині демонструється одна з дитячих книг Олени Пчілки "Зелений гай" 1914 року, де на титулі заслуговує уваги скромний напис: "Перша книжка, видана в городі Гадячі мовою українською". Вперше - це так властиво для Олени Пчілки! Але, звісно, навіть вона не могла передбачити, що її донька серед плеяди українських поетів свого часу стане ПЕРШОЮ, і, безперечно, ПЕРШОЮ жінкою-письменницею у світі, чия творчість стане свічадом народного генія, менталітету співвітчизників, найвищим злетом національної духовності. Важко переоцінити внесок Олени Пчілки в формування таланту Лесі Українки. Пізніше мати згадуватиме: " В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки, і з певністю можу сказати, що мені це вдалося". Ось і в Крим Леся приїхала з альбомом "POESIE", подарованим їй матір"ю з таким побажанням: "Роздивляйся навколо, де не будеш, - і пиши..." Згодом, коли вірші, що заповнять чисті аркуші альбому, стануть після публікацій відомими, Іван Франко у статті "Леся Українка" ("Літературно-науковий вістник", 1898, т. ІІІ, кн. 7) відзначить багатообіцяючий дебют поетеси. На сторінках цього часопису, оригінал якого представлений в експозиції, поряд зі світлиною юнки у народному костюмі, читаємо: талант Лесі Українки "тільки що у-перве широко і сьміло розмахнув крилами до власного лету, тільки що показав себе у повній силі і показав нам, чого ми можемо бачити в будущині від сієї писательки". Однак в Саках, звідкіль поетеса почала "розглядати" Крим, вона не написала жодного вірша, жодного листа. Сакські грязі, якими лікували дівчину в єдиному на той час лікувальному закладі цього кримського містечка, на користь їй не пішли. Регулярні процедури були досить виснажливі, що підтверджує навіть стара фотографія, яка зафіксувала сакських пацієнтів приблизно того часу. Зі спогадів Лесиної сестри Ольги відомо, що поетеса розповідала близьким, "яка там пекельна спека була, яка нудьга, як тяжко було зносити грязеві ванни". До того ж у Саках захворіла на малярію Олена Пчілка, і Леся аж змарніла від турбот за неї. Мінорний настрій відступив лише, коли переїхали в Євпаторію, де подорожніх зустріло живописне, лагідне море, гомінливі чайки. Леся сама почувала себе окриленою весь цей десяток днів, котрі присвятила купанням, як приписували медики. Морські ванни - це не грязеві. І вплив на фізичний стан Лесі вони мали якнайкращий. Не дивно, що тут рука поетеси відразу потягнулась до пера. Її перший вірш, написаний в Криму, - "Тиша морська". Це поезія юної дівчини, захопленої дивовижним довкіллям; піднесена інтонація вірша відкриває вразливість і щедрість душі авторки. Другий вірш - "Грай, моя пісне!" - суголосний першому, хоч у ньому увага зосереджена на тому, як море здатне надихати митця, повертати йому жагу праці: Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая, - Вона не питає, куди вона плине, Линь, моя пісне, як чайка прудкая, - Вона не боїться, що в морі загине. Цей вірш можна прочитати в розгорнутій збірці "Український декламатор" (1904 р.), що служила своєрідною поетичною антологією на початку ХХ століття. А у рукописному альбомі "POESIE" авторка під цим віршем додає: "Серед моря 17 серпня". В цей день Леся з матір"ю на пароплаві вирушила до ще одного кримського міста - Севастополя. ОбычныйТерминСписокопределенийАдресЦитатыФорматированныйБАХЧИСАРАЙСЬКІ ВІЗЕРУНКИ Тут спочива бахчисарайська слава! (Леся Українка. Бахчисарайська гробниця.) Севастополем для Лесі Українки розпочалась подорож по найцікавіших місцях Криму. Особливо юну поетесу приваблював Бахчисарай. З дитинства Леся кохалась в книжках, які давали могутній імпульс для уяви. Водночас вона користувалася будь-якою нагодою, що б на власні очі побачити історичні, легендарні місця, оспівані в літературі. Екзотичний Бахчисарай володів дивною магнетичною силою, вона і змусила матір та доньку взяти квитки і наступного дня відправитись в це місто. Напевно, коли потяг наближався до Бахчисараю, на думку Лесі приходили ті чи інші рядки Адама Міцкевича або ж Олександра Пушкіна. Та ось і вона ступила на цю землю і прикипіла поглядом до осколків бахчисарайської слави. Яким виглядав Бахчисарайський палац на ту пору? На це питання нам дає відповідь фотолітографія кінця ХІХ століття (знімок ялтинського фотографа Ф. Орлова). Блукаючи тут, Леся Українка відчувала себе в полоні інших рядків, власних. Так народжувалися вірші "Бахчисарайський дворець", "Бахчисарайська гробниця". Вночі, коли місто поринуло в сон, Лесі Українці не спалось. Безгомінний Бахчисарай під золотим місячним промінням здавався зачарованим силою якогось ворожбита. Але його величне минуле нагадувало про себе своєю невидимою присутністю: Повітря дише чарівним спокоєм, Над сонним містом легкокрилим роєм Витають красні мрії, давні сни. І верховіттям тонкії тополі Кивають стиха, шепотять поволі, Про давні часи згадують вони. Та не лише минуле Бахчисараю спонукало Лесю Українку до творчості. Вид міста, зокрема його мешканців - носіїв кримськотатарської культури - також захопив поетесу. У вірші "Татарочка" напрочуд тепло і лагідно вона описує кримськотатарську дівчинку та її національний одяг. Цей вірш у експозиції немов ілюструє листівка початку ХХ ст. "Типи кримських татарів", на якій зображений гурт дівчаток у характерних для того часу довгих різноколірних платтях з оздобленими поясами. А на голівках у них - національні шапочки (по -кримськотатарськи "фес"). Саме про такий головний убір Леся Українка писала: На чорнявій сміливій голівці Червоніє шапочка маленька... Справжня червона кримськотатарська шапочка, вишита бісером, котру носила невідома кримська татарочка 100 років тому, - це один з найцікавіших експонатів першої зали. Вона, а також чоловічий пояс, що також представлений у вітрині, є зразками декоративного оздоблення побутових речей, притаманного кримськотатарському народу. Не менш пильну увагу варто звернути на вишиті рушники, які також репрезентують декоративне мистецтво кримських татар. Лесі Українці, яка з дитячих літ захоплювалась етнографією, у Криму не могли не впасти в око вишивки тутешніх майстринь. Не гаючи часу, вона з матір"ю розпочала замальовувати візерунки. Наступного літа Леся продовжила роботу і таким чином зібрала цілу колекцію орнаментів, ще не бачених за межами Криму. Безперечно, поетеса розуміла, що цінність, якою вона володіє, не для домашнього вжитку. Тому в 1891 році вона звертається до свого дядька М. П. Драгоманова, професора Софійського університету: "Хотіла б я одну річ видати, се, власне, узори татарські, що я в Криму зібрала, єсть їх чимало і дуже хороші, ще й надто подібні на українські..." Там же вона змальовує найчастіше вживані фігури: хрести, зірки, меандр. Цю подібність може зауважити кожний відвідувач музею, оглянувши кілька стародавніх національних кримськотатарських рушників. І як тут не згадати слова Олени Пчілки: "Хто скаже, чи до нас прийшло те шиття й взірці, чи може то бранки-українки лишили по собі традицію такого вишивання". На жаль, етнографічні замальовки Лесі Українки з Криму не побачили світ, позаяк загубились в архіві М. П. Драгоманова. Проте, "мов зачарований", житиме вічно Бахчисарай у віршах української поетеси. Надсонова домівка в Ялті Смутна оселя!.. В веселій країні, В горах зелених, в розкішній долині Місця веселого ти не знайшов, Смутний співець! умирать в самотині, В смутну оселю прийшов. Звідси не видно ні моря ясного; Гомону з міста не чути гучного, З бору соснового шум тут іде; Гори лунають од вітру буйного, Часом де дзвін загуде... Стали в саду кипариси стіною Оберігати в оселі спокою, Лаври - неначе зсушила журба, Тихо, журливо кива головою, Віттям плакучим верба. Все тут журливе кругом сеї хати, - Та найсмутніші отії кімнати, Де безталанний поет умирав: Все тут забрали, що можна забрати, - Смутку ж ніхто не забрав. Вікна тьмянії, мов очі слабого, В хаті порожній самотньо, убого, Висить свічадо на голій стіні, Млою повите, - дивитись на нього Сумно здавалось мені... Тута остатні "о г н і д о г о р і л и ", Тута остатні "к в і т к и о б л е т і л и" Тільки зосталася муза одна, Що не лишила співця до могили, Тута витає сумна. Тіло поета в далекій чужині, - Там, у тій самій холодній країні Серце на смерть отруїли його! Смутная муза літа в самотині, Кличе поета свого. ДО "ЗАГУБЛЕНОГО РАЮ" Щоб тута жити, треба мати крила! (Леся Українка. Байдари ) Бахчисарайські враження луною озивались у серці поетеси цілу дорогу до Севастополя. А звідти починалась ще одна мандрівка - до Південного Берега Криму. І була вона, мабуть, не менш романтичною. "...виїдемо кіньми через Байдари в Ялту", - напередодні повідомляла Олена Пчілка синові Михайлові про вибраний маршрут. Отож належало перетнути Кримські гори. Дорога була складною - її можна простежити за картою путівника Г.Москвича "Крим", розгорнутій у вітрині. Втомлені мандрівники, як правило, з нетерпінням чекали зупинки біля Байдарських воріт. Ця споруда архітектора К. Ешлімана (її можна розглянути на фотографії) з 1842 року добре знана мешканцями та гостями Південного узбережжя. Саме з Байдарських воріт морська далечінь ставала доступною звільненому від гірських кайданів зору подорожніх, і видовище це сприймалося як щедра винагорода за втому. Григорій Москвич так описував незабутні моменти на Байдарах: "... турист робить кілька кроків до камінних воріт, за якими раптом, немов за велінням чародія, перед ним відкривається розкішна панорама Південного берегу, що лежить внизу, ніби в глибокій безодні біля безмежного моря". Не одну поетичну натуру Байдарські ворота надихнули на піднесено-схвильовані вірші. Не могла не відгукнутись всім своїм єством на побачене і Леся Українка, захоплена і вражена до глибини душі, про що переконливо свідчать рядки поезії "Байдари": Чи се той світ, загублений, таємний, забутий незабутній рай наземний, що так давно шукають наші мрії? Такими побачила поетеса з висоти гір мальовничі кримські місця - куди вирієм відлітають безкінечні ключі мрій. І далі дорога втішала екзотичними краєвидами, вишуканими на слух назвами поселень та садиб, почутими легендами. Зокрема легенда про ЧОРТОВІ СХОДИ знайшла відображення у Лесиному вірші "Мердвен". І нарешті на горизонті з'явилися обриси Ялти, де Олена Пчілка та Леся Українка планували два дні чекати на круговий пароплав. Тогочасна Ялта нараховувала лише чотири з половиною тисячі жителів, але з кожним роком росла і ставала дедалі популярнішою як курорт. Зупинились гості з Волині, на думку дослідників, у готелі "Едінбургський". Вільного часу залишалось не так багато. Очевидно, наступного дня Леся Українка з матір"ю та її знайомими знайшла дачу В.К.Цибульського, що по вул. Басейній. Цю оселю хотіли відвідати у Ялті чимало шанувальників творчості С.Я. Надсона, який провів тут останні місяці свого життя. Лише 24 роки топтав ряст Семен Надсон. Віршами цього талановитого морського офіцера, дитинство і юність якого пройшло на Київщині, зачитувалась вся Росія. Після смерті поета у Ялті 1888 року його твори продовжували видаватись великими тиражами. В експозиції представлена книга поезій С. Надсона 1917 року. Знала і любила вірші земляка Леся Українка. А відвідавши його останній притулок, поетеса гостро відчула, як трагічно кримський рай може перетворитись у пекло. Ці думки навіював навіть зовнішній вигляд дачі Цибульського, яку можна побачити на фото. Найдокладніше прокоментують знімок спогади Олени Пчілки: "Дача залишила дуже сумне враження, усамітнена, похмура, настільки смутна, що я не уявляю собі журливішого місця... Темні тони фарби, меланхолійна вежка, зачахла зелень, зарослий садок з розлогою плакучою вербою на першому плані над самітньою лавкою поблизу фонтану, що вмовк". Цей пейзаж і настрій знаходимо також у вірші Лесі Українки "Надсонова домівка у Ялті". Перетнувши поріг опустошеної дачі, Леся збентежено пройшла по її кімнатах, зупинилась перед свічадом на голій стіні... Чи не відблиск свого майбутнього побачила вона у млі того свічада? Але нікому з присутніх не могло спасти на думку, що через століття один з ялтинських будиночків називатимуть Лесиною домівкою, і сюди приходитимуть шанувальники творчості поетеси, яка вперше завітала до Ялти по дорозі додому після лікування. В середу, 22 серпня 1890 року, мати і донька Косачі піднялись на палубу пароплава, що відправлявся в Одесу. Але з Кримом вони розпрощались ненадовго. СПОГАДИ З ЄВПАТОРІЇ Я вчилася пісні з морського прибою... ( Леся Українка. Зимова ніч на чужині ) Після важкої операції у Відні взимку 1898 року Леся знову потребувала південного клімату, щоб повернути втрачені сили. Напровесні Олена Пчілка повідомляє своїй матері: "Треба, значить, знову їхати в Крим, на морський берег". Напркінці травня Леся з матір"ю та сестрою Ольгою вирушають з Колодяжного в далеку дорогу. Зупинялись в Києві, Каневі (де поклонились могилі Т.Г.Шевченка), Катеринославі, Севастополі. 10 червня у листі до М. Павлика з Євпаторії поетеса пише: "Нарешті добилася до сталої домівки" (Так вона називає будинок Мічри на Фонтанній вул., що в радянські часи перейменували на вул. Революції). Тут вона проведе майже два місяці літа. Євпаторію вибрали, напевно, завдяки спогадам про морську тишу, якою минулого року зустріло подорожніх це місто. І Леся Українка не пошкодувала, навіть згодом прийшла до висновку, що не варто по Кримові блукати, "бо купання ліпшого від тутешнього нема нігде". Проте кримську спеку не змогла перенести сестра Ольга, і мати за кілька днів змушена була повернутись разом з нею додому, залишивши Лесю одну. Тепер вона з нетерпінням чекала приїзду старшого брата Михайла. Студент фізико-математичного факультету Дерптського університету, Михайло Косач на ту пору з рідними міг зустрічатись лише на канікулах. Фотографія брата і сестри, що демонструється в експозиції, була зроблена на попередніх канікулах. Допитливий і спраглий до знань, влітку 1891 року Михайло залюбки знайомився з кримською історією. Побував у Балаклаві, Бахчисараї, Чуфут-Кале. Водночас не був байдужим до сучасності з найрізноманітнішими тенденціями у суспільстві. Привіз для Лесі галицькі часописи "Народ" і "Правда" та жваво обговорював з сестрою політичну ситуацію, що склалась на Західній Україні. Однак улюбленим заняттям обох було просто купання в морі. Вечорами або в негоду вони могли годинами сидіти на березі і вдивлятися в прибій. А інколи брали човен і запливали далеко в море, яке дарувало братові та сестрі відчуття справжньої казки: Нічко дивна! тобі я корюся. Геть всі темнії думи сумні! Не змагаюся вже, не борюся, Потопаю в сріблястому сні. До уваги відвідувачів той "сріблястий сон" на тогочасній поштовій листівці "Євпаторія. Вид на море вночі". Євпаторійське літо 1891 року продовжує жити і дихати у трьох віршах Лесі Українки: "Безсонна ніч", "На човні", "Негода". Всі вони опубліковані вперше у львівському журналі "Зоря" початку 1893 року в числі інших поезій, написаних в Криму, під загальною назвою "Кримські спогади" з посвятою братові Михайлу. Оригінал цієї публікації представлений в експозиції. Остаточно укладений цикл "Кримські спогади" став перлиною першої поетичної збірки Лесі Українки "На крилах пісень", що побачила світ під редакцією Івана Франка також в Галичині, у Львові, на початку березня 1893 року. Поетеса замовила за свій кошт 500 примірників, з котрих лише частину переслали нелегально самій авторці, оскільки - нагадаємо - видання книг українською мовою у царській Росії після 1863 року було під забороною. За 100 літ, сповнених катаклізмів, з того першого тиража залишилося обмаль примірників. Тим більше заслуговує уваги перше видання творів Лесі Українки, що демонструється в музеї. Слід додати, що в цій книзі також опублікована закінчена в Євпаторії поема "Місячна легенда", присвячена матері Олені Пчілці. Отож літо в Криму залишило плідний слід у творчості Лесі Українки. Поліпшилось і здоров"я поетеси, а ще більше - настрій. "А тут саме сонце та море своїм блеском та грою додає мені одваги і надії", - читаємо у її листі до М. Драгоманова. Однак після від"їзду брата від листів поетеси уже не віє такою бадьорістю, як раніше. По-справжньому стривожились родичі несподівано отримавши телеграму, де повідомлялось, що Леся захворіла на червневий тиф. В той же вечір Олена Пчілка виїхала в Крим. І хоч хвороба виявилась легкої форми, до кінця сезону залишатись в Євпаторії не було сенсу. На початку серпня ослаблену, з чадрою на постриженій голові, Пчілка перевозить доньку в Бесарабію, де в селі Шаба побіля Акерману, "трохи ближче до нашої сторони", їй належало зміцніти після недуги. Так закінчилось ще одне літо Лесі Українки на Кримському узбережжі. З часом у спогадах воно виринатиме суцільною радістю, розкішним фейєрверком світла на різноколірному морському тлі. Поетеса, доля до якої аж ніяк не була милосердною, інколи у своїх чорно-білих буднях сама дивувалась своєму райдужному сприйняттю в юності кримських краєвидів. Пропливаючи повз береги півострова влітку 1904 року, Леся Українка на пароплаві пише поезію "Спогад з Євпаторії", у якій запитує сама себе: Чи се ж та "країна світла" і прозорої блакиті, де колись я забувала, що десь є негода в світі? Так, це була вона - "країна світла і прозорої блакиті", до якої знов і знов вестимуть дороги Лесі Українки. ПОРИ РОКУ 1897 - 1898 Ялта Уривки з листа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ...Битим шляхом та крутим Їхали ми на узгір"я Ай-Петрі; Вже поминули сади-виногради рясні, кучеряві, Що покривають підніжжя гори, наче килим розкішний, Ось уже й лаврів, поетами люблених, Пишних магнолій не видко, Ані струнких кипарисів, густо повитих плющем, Ані платанів розкішних наметів. Тільки стрічалися нам земляки наші, білі берези, Явори й темні дуби, до негоди та борвію звиклі, Але й вони вже зостались далеко за нами, Тільки терни, будяки та полинь товаришили нам у дорозі, Потім не стало і їх. Крейда, пісок, червонясте та сіре каміння Скрізь понад шляхом нависло, неплідне та голе, Наче льоди на північному морі. Сухо, ніде ні билини, усе задавило каміння, Наче довічна тюрма. Сонце палке сипле стріли на білую крейду, Вітер здійма порохи, Душно...води ні краплини... се наче дорога в Нірвану, Країну всесильної смерті... Аж ось на шпилі, На гострому, сірому камені блиснуло щось, наче пломінь. Квітка велика, хороша пелюстки свіжі розкрила, І краплі роси самоцвітом блищали на дні. Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг, Що задавив і могутні дуби, І терни непокірні. Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga, Нам, поетам, годиться назвати її - ломикамінь І шанувать її більше від пишного лавру. 1897, Ялта ЛІТО ...я чую, як весь мій організм на іншу гаму строїться під впливом сього повітря і моря... (З листа Лесі Українки до матері. 2 липня 1897 р.) Майже на цілу весну 1897 року недуга прикувала Лесю Українку до ліжка. Цвіли дерева, пустував вітерець - але все це було тільки за шибкою вікна. Поетеса не корилась, мужньо зносила болі і не втрачала оптимізму. Поступово вчилась заново ходити і плекала сподівання на цілющий Крим. Супроводжувати Лесю випало тітці Олені Антонівні Тесленко-Приходько, чому небога щиро зраділа. Свого часу, збентежена розповідями дорослих про заслання тітки через політичну неблагодійність в Олонецьку губернію, дев"ятирічна Леся написала свій перший вірш "Надія". Напередодні поїздки поетеса ділиться у листі до О.А.Тесленко-Приходько: "Се перший раз, що їду на лічення з охотою". Вибрала Леся за власним бажанням Південний берег Криму, втішаючись заздалегідь затінком зелені десь на сонячній "просторінні між Ялтою і Алупкою". 14 червня 1897 року у щотижневому додатку до газети "Ялта", де подавались списки приїжджих, знаходимо ім"я Лариси Петрівни Косач та Олени Антонівни Тесленко-Приходько, які поселились в готелі "Маріїно" Бентковського (нині один з корпусів санаторію "Київ" за адресою: вул. Морська, 1). Вікна готелю виходили на Набережну. За кілька днів, втомлені духотою, порохами і невгамовним гамором велелюдної Набережної, Леся з тіткою перебираються в Чукурлар. Точний переклад слова ЧУКУРЛАР з кримськотатарської мови означає "ями", але насправді, як видно на поштових листівках, це були досить мальовничі місця з багатими виноградниками і гостинними дачами, на жаль, знищеними пізніше (зараз територія парку ім. Ю.О.Гагаріна). На ту пору з ініціативи доктора М. П. Ограновича тут була влаштована колонія з 20 будиночків. Перевагою Чукурлара був власний морський берег, лікувальний виноград; відпочиваючі забезпечувалися умеблюванням в будиночках, обідами та прислугою (за бажанням). Після двох тижнів відпочинку здоров'я Лесі значно поправилось, дошкуляла лише хвора нога. Поступово засмагла, як жартувала сама, стала барви "terracota". Плавання в морі дарувало відчуття сили і спритності тіла. Коли тітка від"їхала, піднявся шторм. Але згодом погода змінилася на краще, немов спеціально задля гостей, яких з нетерпінням чекала Леся Українка. Гостями поетеси були брат Михайло, його дружина Шура Судовщикова (у літературі відома як письменниця Грицько Григоренко) зі своєю матір"ю Анною Іванівною. У такому товаристві до Лесі повернулося почуття святковості, яке раз-по-раз виникало під час перших відвідин Криму. "...тут дуже гарно і добре, - розповідає вона в листі до сестри, - знов олімпійське повітря, після 5 днів вітру море як дзеркало, і їздити по ньому се просто втіха, варта богів". Михайло Косач робив десятки фотографій місцевих краєвидів, передусім морської стихії. Зберігся знімок, на якому брат і сестра відпочивають на березі моря. Особливо дорога нам фотографія Леся Українки, зроблена Михайлом у тому ж таки Чукурларі. Біля неї зупиняється кожний відвідувач нашого музею - на тлі щедрої кримської рослинності дівоча постать у барвистому українському національному костюмі. Йшов 1897 рік... Чи не найбільше враження у тому далекому літі залишила мандрівка кінним екіпажем, у плетеному чотирьохмісному "кошику", на узгір"я Ай-Петрі. Саме там поетеса побачила квітку saxifraga, яку назвала ЛОМИКАМІНЬ, побачивши, можливо, у ній посестру за характером. Літні дні линули напрочуд стрімко. Незабаром Леся Українка попрощалась зі своїми родичами. І хоч з нею ділила помешкання молода слухачка московських фельдшерських курсів, особливої приязні між ними не зародилось. Вірними друзями залишались тільки книги, котрі Леся читала повсякчас, причому найрізноманітніші: "Вдвох біля 86° " норвезького мандрівника Нансена, "Капітал" Карла Маркса, журнали "Русская мысль", "Revue bleue", Новое слово" та інші. З періодикою дуже допомагала ялтинська читальня, якою поетеса охоче користувалась і вважала за потрібне прислужитися зі свого боку. У одному з листів вона пише матері: "... на бога, пришли в тутешню народну читальню "Кобзаря", люди просять дуже, на таку адресу: Ялта, Народная библиотека, Почтовая ул., Сергею Васильевичу Стаханову. Се справді слід зробити". Можна не сумніватися, що Олена Пчілка виконала це прохання доньки. І, цілком ймовірно, саме такий "Кобзар" київського видання 1895 року (що експонується на виставці) надіслала ялтинським шанувальникам Шевченкового слова. А тим часом закінчувався "сезон", хоч тепла погода ще обіцяла радість купання, що так благотворно впливало на Лесине самопочуття. І вона приймає рішення "заточить" себе у татарському краю на довший час". ОСІНЬ Ваші листи ще більше зміцнили мій замір зостатись тут надовше, а може, й на всю зиму, попробувати ще, що з того буде. (З листа Лесі Українки до матері. 16 вересня 1897 р.) Восени курортна метушня у Ялті швидко пішла на спад. Як правило, ті, хто залишався, стягувалися у центр міста. Шукала собі нової домівки і Леся Українка, вона все більше переконувалась у тому, що їй варто перезимувати побіля теплого моря. Вересень 1897 року на Південному узбережжі видався на славу: "Сьогодні їхала я човном у Ялту і зовсім не думала, що надворі сентябрь, - читаємо в Лесиному листі, - оце увечері знов трохи вітер, та все-таки всі п"ють чаї надворі, і вікна у всіх одчинені". У жовтні Леся Українка повідомляє рідним свою нову адресу: "Ялта, Катерининська вул., дача Ліщинського". Саме цей будинок нині став музеєм поетеси. Його побудував відомий ялтинський архітектор П.К.Теребеньєв у 1884-1885 роках. Пізніше це помешкання у власника барона Жоміні придбала Євдокія Филимонівна Дементьєва, що згодом вийшла заміж за ялтинського присяжного Олексія Яковича Ліщинського. Фотографія споруди столітньої давності, представлена в експозиції, свідчить, що реставратори практично повернули оселі колишній вигляд (праве крило було прибудоване на початку ХХ ст.). Недорога, зручно розташована - неподалік від моря, навпроти міського театру - дача припала до вподоби поетесі. Відомо, що вона поселилася спочатку на першому, а потім на другому поверсі. Кімнати, де мешкала поетеса, на сьогодні визначити практично неможливо, хоч у своїх листах вона описує деякі особливості та інтер"єр свого помешкання на другому поверсі, як-от: "В ній два вікна - одно на схід, друге на захід з подвійними, але не заклеєними рамами... ліжко на пружинах, канапка, велике крісло (і не продерте!), два столи, шафа, комод, умивальник "такий як на вокзалі" і ширма". Взагалі, листи - це єдиний засіб зв'язку зі світом, якого була позбавлена Леся Українка. Нині вони перетворилися в безцінні документи, з яких життя поетеси постає день за днем перед їхніми читачами. Частина ялтинських листів написана майже лежачи, за невеличким столиком, який спеціально для сестри зробив брат Михайло. З епістолярної спадщини Лесі Українки дізнаємось, що вона займалась рукоділлям, зрідка ходила в театр, давала приватні уроки двом ялтинським гімназистам, яких називає Микосями, оскільки так в сім"ї Косачів називали молодшого брата Миколу. З сестринською ніжністю Леся Українка ставилась до ялтинського гімназиста Льоні Разумова. Уже в наші дні пощастило віднайти знімки: Льоня у колі сім"ї, його матір та бабуся. Фотографії родини Разумових у музеї - знак дяки за те тепло, яке знаходила поетеса у їхній домівці. Власне, це була єдина ялтинська сім"я, з якою спілкувалася Леся Українка. Вона шкодувала, що більше ніхто не відгукнувся на її оголошення, що періодично з"являлось в газеті "Ялта": "Чтица, знающая 6 яз., ищет занятий в городе". З кожним днем ставала все важчою ноша самотності. Смутним плющем обвивала всі помисли Лесі Українки ностальгія. А на душевну розпуку чуйно реагувало фізичне самопочуття: "...тут я дійшла до такого стану, - признається вона в листі до сестри, - що ЛЯГАЛА в городських скверах, сливе на вулиці, від нападів морочення голови..." З нетерпінням поетеса чекала кожної звістки від родичів і друзів, що були для неї "живим голосом серед пустки". Щиро зраділа телеграмі Київського літературно-артистичного товариства, що вітало її з присудженою премією за оповідання "Голосні струни". Прийшов лист і від Івана Франка, який запросив поетесу до співпраці у новому журналі "Літературно-науковий вістник". Леся Українка, не зволікаючи, дала згоду. "Для початку посилаю вірші, - пише вона у відповіді, - не здивуйтеся з їх монотонності, адже я тут "на засланні", а вкупі зо мною і моя муза". Франко не затримав кримські поезії. У першому номері "Літературно-наукового вістника " ( Кн. 2) за 1898 рік опубліковані "Східна мелодія" та "Мрії", яких ніяк не можна назвати монотонними. Важко повірити, що вони виникли "на засланні", і тим більше несумісні її твори з образом недужої людини. Скільки в них завзяття, ніжності і щему! Однак епістолярні рядки дають зрозуміти, яку колосальну силу волі проявила ця сильна духом письменниця, котра переконувала себе і всіх довкола, що "не можна, гріх бути інвалідом". Але разом з тим не раз пережила такі болісні моменти безнадії, про які могли знати лише найближчі. Одній сестрі Ользі адресовані довірливі зізнання з осінньої Ялти: "Не скрию від тебе, що бувають у мене хвилини розпачі, коли мені здається, що все даремне, що я от-от упаду на дорозі, і важкий хрест задавить мене, але се хвилини тільки, взагалі ж я думаю, що хоч сама не житиму, та завжди буду в силі помагати жити іншим..." ЗИМА Коли для слави рідної країни Така потрібна жертва Артеміді, Щоб Іфігенія жила в сій стороні Без слави, без родини, без імення, Хай буде так. (Леся Українка. Іфігенія в Тавріді.) На дачі Ліщинських поетеса зустріла зиму, що у Криму, до того ж зі снігом, здавалась неприродньою, по-театральному декоративною: "...на лаврах та кипарисах білі платочки снігу, так і здається, що хтось понакидав на них вати, граючи в "зиму". Слідом за снігопадом прилетіла новина, тепла і сонячна: в Ялту вирішила приїхати Олена Пчілка, щоб донька на Різдвяні свята не почувала себе "пролетарськи-одинокою". Вже через тиждень Леся Українка фотографується з матір"ю у Ялті. Копію світлини, зробленої в фотоальє Орлова, яку мають можливість побачити відвідувачі музею, - не єдина пам"ять про Різдвяні свята в Криму 1898 року. Поряд ще одне фото - любительське. На ньому Олена Пчілка та Леся Українка на порозі нового помешкання, яке відразу знайшла мати для доньки, намагаючись влаштувати її більш комфортно. Це була вілла з поетичною назвою "Іфігенія". Наприкінці ХХ століття віллу "Іфігенію" по праву можна вважати окрасою вулиці Виноградної (тепер вул. Чехова): двоповерхова споруда з просторим балконом, колонами і портиком, прикрашена копіями античних скульптур, спеціально замовлених у Греції... Її спорудив лікар К. Р. Овсяний у 80-х роках минулого століття, а в кінці 90-х дачу орендував молодий доктор Мартирос Сергійович Дерижанов, до послуг якого і вдалася поетеса. До речі, сам Дерижанов і фотографував Лесю Українку та Олену Пчілку, але фотографія вийшла невдало, як дотепно зауважила поетеса, "се вже боги... напустили якогось білого туману". Уже в першому листі, написаному з вілли, стає зрозуміло, що Леся Українка мимоволі співставляє себе з Іфігенією, іменем якої була названа вілла. Образ героїні давньогрецьких міфів Іфігенії, доньки царя Агамемнона, бентежив уми багатьох митців, у тім числі таких відомих, як Есхіл, Софокл, Гете. Однак знову і знову письменники, композитори, художники звертались до цієї античної історії: цар Агамемнон, збираючись на Троянську війну, погодився віддати в жертву богам свою юну доньку. Але втручається богиня Артеміда - перетворивши дівчину в лань, вона переносить її в Тавріду і тут призначає її жрицею свого храму. Донька Агамемнона сумлінно виконує свої священні обов"язки, але серце її нестримно рветься на батьківщину, в заморську Арголіду. Таким чином, Іфігенія у мистецьких творах стала символом ностальгії, почуття, яке пізнала сповна сама Леся Українка, що через хворобу мусила постійно мандрувати далеко від отчого дому. То ж не дивно, що незабаром поетеса починає писати драматичну поему "Іфігенія в Тавріді". Не тільки назва вілли спонукала до творчості. Задум доньки гаряче підтримала Олена Пчілка. Врешті-решт все довкола для такої освіченої людини як Леся Українка нагадувало про тіні минувшини, глибоко заховані у товщі кримської землі. Досить було найменшої згадки, натяку, деталі, щоб уява розгортала цілі картини, які відбувались чи могли відбуватись у сивій давнині. Скажімо, нам відомо, що вихід в сад з вілли прикрашали дві античні амфори, які знайшли, коли закладали фундамент будинку. Отож щодня Леся проходила повз них і подумки занурювалась у прадавні часи. В музеї експонується антична амфора, знайдена археологами побіля Ялти, якій, як вважають фахівці, не менше, ніж тисяча років. Цей витвір людських рук ніби випромінює флюїди пам"яті не одного покоління наших предків, що не забули спогадів про славутню Іфігенію і її перебування в Тавріді. А я сидітиму перед скупим багаттям, Недужа тілом і душею хвора, Тоді ж у нас в далекій Арголіді, Цвістиме любо вічная весна, І підуть в гай аргоськії дівчата Зривати анемони та фіалки. І може... може, спом"януть в піснях Славутню Іфігенію, що рано Загинула за рідний край... Так передавала уявні думки Іфігенії Леся Українка посеред зимової Ялти. Поетеса не завершила свій твір, але в її творчості він посідає виключне місце, бо, власне, з нього вона починається, як драматург, а саме драматичні поеми стали вершиною вираження обдарування Лесі Українки. Цікаво, що пізніше з легкої руки Максима Рильського Іфігенією стали називати саму письменницю, приречену через хвороби на роки "заслання". "Українська Іфігенія" - так можна назвати портрет Лесі Українки, спеціально написаний для музею сімферопольським художником Борисом Луговським, якому належить центральне місце у другому залі експозиції. Вілла "Іфігенія", на жаль, була знищена під час Великої Вітчизняної війни. До наших днів на тому місці збереглися лише кипариси, які, можливо, споглядала зі свого балкону Леся Українка. Там, на "самому Парнасі", поетеса відчувала себе під захистом богині Афродіти, і під наметом кримського неба народжувались нові вірші. Весна зимова Тихо і тепло, так наче і справді весна. Небо неначе спалахує часом від місяця ясного світла, Міняться білі хмаринки то сріблом, то злотом. Ледве на місяць наплине прозорая хмара, Коло на ній засіяє, мов одсвіт далекий веселки. Зорі між дрібними хмарками наче таночки заводять, Сніг на верхів"ї узгір"я блищить так яскраво, Що видається не раз, мов займаються раптом вогні вартові. Матовим сріблом біліють дахи на будинках, Тіні різкі вирізняють балкони, тонкі балюстради, А кипариси між ними здаються високими вежами замків; Листя широке магнолій важке, нерухоме Кованим сріблом здається; Тінь фантастична латаній лягла на блискучий поміст мармуровий. Лаври стоять зачаровані, жоден листок не тремтить, Тихо в садку, тихо в місті, бо пізня година. Вже й на горі, у будинках вогнів не багато лишилось Злотом червоним горіти. Скрізь тихо, Тільки поток невидимий гірський, як млиновеє коло, шумить, Пісня часами озветься десь, ледве лунає... Часом на вулиці люди проходять безгучно, мов тіні, Море далеко леліє так ніжно, як мрія. Легкі тумани серпанками сонні долини вкривають. Тепло і тихо... І сон не бере, і робота не йде. Я походжаю по свому балкону, що довгий, високий, Мов корабельний чердак. Видко звідти всі гори, Неба широкий намет і далекеє море, Звідти легше й думкам розлітатись по всіх українах... Довго я так походжала, а мрії та думи снувались, Мов на коловороті прядиво тонке; порветься та й знову прядеться. Часом літали думки мої в сторону рідну, - Снігом повита, закована льодом, лежить вона ген за горами. Іншії гори згадались мені, вулиці інші й будинки, Тільки той самий місяченько освічує їх в сю хвилину. Хто там спить? хто не спить? в кого в вікні видко світло?.. Раптом чомусь я згадала велику, сувору будову, Брами з важкими замками, сторожу й високу ограду, А за оградою - вас, мій товаришу в клітці тюремній. Що коли ви не спите в сю хвилину? Що, коли місяць крізь грати освічує стіни порожні Світлом холодним і жаским? Ви, може, в вікно подивились, Може, вам видко при місяці місто, і вулиці, й гори... Сон не бере, і робота не йде, ніч така ясна і - довга... Раптом зійшла я з балкона і двері засунула міцно. Тяжко мені чогось стало в тому чарівному садочку, Зорі чогось затремтіли, і небо стемніло, Може, туман застелив, може, погляд у мене змінився... Ялта, 1898 ВЕСНА Що ж вам написати про своє життя? Воно похоже на піскові часи, сиплеться та й сиплеться собі монотонно... (З листа Лесі Українки до Л.М.Драгоманової. 26-27 березня 1898 року) Весна поспішала. Ще не вступивши в свої права, вона примушувала зиму звільняти місце для себе. А Леся Українка продовжувала свої безкінечні битви з нападами недуг. Змінилось на краще тільки те, що тепер пліч-о-пліч з нею був невсипущий доктор Дерижанов. У колі привітної сім"ї Дерижанових поступово скресала крига і на душі поетеси. Треба належне віддати і музиці, якої завжди раніше бракувало їй в Криму. В музеї експонується типовий кабінетний рояль другої половини ХІХ століття "F. Muhlbach". Саме такий інструмент, можливо, став вірним другом Лесі Українки на віллі "Іфігенія". Вона з задоволенням музичить тут разом з дружиною доктора Дерижанова Катюшею, зокрема, допомагає їй розібрати "Крейцарову сонату" Бетховена. Знайомить вона п. Дерижанову і з українською музикою. На Великодні свята поетеса подарувала їй ноти Дванадцятої шумки М.А.Завадського. Особливо турбувалась Леся Українка про подарунок самому лікарю. У знак подяки за його піклування, за душевну щедрість та на спомин від вдячної пацієнтки вона привітала його зі світлим святом Воскресіння Христового дарунком, що вельми припав до вподоби М.С.Дерижанову, - подарувала сорочку, вишиту подільським візерунком. Великдень поетеса зустріла у доброму настрої. На пасхальні канікули до неї приїхали дві сестри - Ольга та Оксана. І місто знову стало цікавим і принадним. Леся майже щодня відправляє сестер на екскурсії, насамперед у місця, де вона побувала раніше: Алупку, Гурзуф, Чукурлар. Побували "гусі", як ласкаво називає Ольгу та Оксану старша сестра, і на водопаді Учан-Су (у перекладі - вода, що висить), зображення якого колись прикрашало поштові листівки (одна з них демонструється в експозиції). На віллі "Іфігенія" свято сестри Косачі відзначали разом з Дерижановими, неабияке враження на вірменське товариство справили писанки, які Леся Українка за національними традиціями розписувала власноручно. Якраз у квітні в Ялту на гастролі приїхала українська театральна трупа (антрепренер - І. М. Найда-Руденко). Цілий місяць вона давала вистави у місцевому театрі, що внесло певне розмаїття в одноманітні дні поетеси. На ту пору театральне мистецтво України заслужило собі величезну популярність, українських авторів залюбки приймали в Криму. Нерідко показували свій хист і визначні майстри. Наприклад, напровесні ялтинці мали можливість переглянути вистави у виконанні трупи Миколи Садовського. Однак Леся Українка, завжди вимоглива до репертуару і професійного рівня, не поспішала до ялтинського театру. Виняток вона зробила тільки для царівни української сцени Марії Заньковецької. "Кращої за неї української актриси я не знаю..." - так оцінювала поетеса талант Заньковецької. Не дивно, що в Ялті Леся Українка подивилась виставу за її участю. Поряд зі світлиною Марії Заньковецької в експозиції можна розглянути тарілку із фаянсового сервізу, виготовленого на фабриці Кузнєцова, що подарували актрисі після одного з бенефісів. На цій меморіальній речі характерний вензель з двох сплетених літер - М та З. Найняла помешкання Марія Заньковецька вдвох з Марією Старицькою недалеко від вілли "Іфігенії". Вечорами разом з іншими акторами дві Марії заходили в гості до Лесі Українки. Особливо було про що поговорити поетесі з Марією Старицькою (донькою відомого письменника), адже їхні сім"Ї здавна приятелювали. Проте найчастіше розмови точились навколо театру і, як правило, зводились до пропозиції влаштувати на ялтинській сцені прем"єру першої викінченої драми Лесі Українки "Блакитна троянда" (1896). Ця ідея виправдовувалась ще й тим, що остання дія п"єси відбувається на курорті, "як, наприклад, в Ялті" - зазначено авторкою у ремарці. І все-таки Леся Українка сумнівалась, чи вдалою буде наспіх зроблена постановка, чи прийме виставу ялтинська публіка, вихована переважно на українських п"єсах з народного життя, де чільне місце відводиться пісням і танцям. Тому авторка не зважилась на такий відповідальний крок, хоч у одному з її листів читаємо: "...хіба вже як Михайло Петрович приїде та нападеться на мене, то, може, у мене не стане сили відпору, ну, та й справа тоді певніша буде". Та режисер М.Старицький (а мова йде саме про нього) в Ялту не приїхав. Безперечно, його авторитет - драматурга, режисера, поета - дозволив би ялтинцям стати свідками прем"єри "Блакитної троянди". В експозиції представленна цінна книга поезій М.П.Старицького, видана після його смерті у вінок пам"яті і шани. Після від"їзду сестер, а за ними і земляків-акторів, для Лесі Українки час знову почав текти повільно, мов пісок з піскового годинника, але помисли птахами з вирію, яких вже ніщо не спинить, линули додому. Перемога тепла давала надію поетесі на повернення в рідні краї. 28 травня вона сідає на пароплав,що прямував на Одесу. Завершився рахунок днів Лесі Українки, проведених в ялтинському вигнанні. До року не вистачало всього кілька днів. Я протовпилась крізь ту щільну юрбу і вийшла на набережну, потім на сквер. І там було людно, але вже не так тісно, як у саду. Свіжий вітерець подихав і коливав біля причалу човна з вітрилами. По затоці снували байдарки, оддалік біліли фелюки*, мов зграя лебедів, тихо плинучи вгорі до горизонта, немов розтаючи. І мені забажалось поплисти за ними услід. Я найняла собі човен з вітрилом. - Куди ж правити? - спитав гребець. - Просто так, - і я показала рукою на горизонт. Вітрило надулось, хвиля загомоніла, і човен помчав прудко, мов чайка морська; перелетів затоку, поминув мол і загойдався широкими розмахами. Се ми виїхали "на чисте", як кажуть моряки. Править не треба було: вітер і хвиля гнали сами. Човен то здіймався високо, то спускався низько, м"яко і лагідно перебираючись з хвилі на хвилю. Я дивилась на берег, на місто: за кожним рухом човна воно немов коливалось, так, мов посилало прощання. І сонце прощалось: від берега бігли до нас червоні тремтячі стрічки, вони миготіли, мов язики пожежі, на темних, зелених хвилях. Вкупі з ними тремтіла і тінь від узгір"я, вона немов доганяла нас... (Леся Українка. Над морем) * Турецькі кораблі (Прим. Лесі Українки). ЯЛТИНСЬКІ ВІДЛУННЯ Коли у мене справді є талан, то він не загине, - то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії! (З листа Лесі Українки до матері. 12 березня 1898 р. ) З Ялти поетеса привозить з собою рукописи - сторінки своїх майбутніх книг. Всі вірші, написані в Криму, вона об"єднує в цикл "Кримські відгуки". Туди ж ввійшла драматична сцена "Іфігенія в Тавріді". У нових ялтинських віршах думка поетеси здебільшого відривається від мальовничих краєвидів і веде за собою лабіринтами тривог, сумнівів і мрій, у полоні яких відчувала себе авторка. Однак характерні ялтинські пейзажі, хоч уже без шат солодкої екзотики, графічно чіткі і точні, відкривають нам нову грань поетичного живопису Лесі Українки. Іван Франко у статті "Леся Українка" (1898) дав високу оцінку ялтинським віршам поетеси, опублікованим у періодиці. Восени вона починає готувати до друку свою другу поетичну збірку, яка вийшла у світ у жовтні 1899 року під назвою "Думи і мрії" (Львів, бібліотека "Видавничої спілки"). Ця книга експонується в нашому музеї. В ній вперше надрукований цикл "Кримські відгуки", складений з семи творів. Однак перебування у Криму залишило слід не лише у поезії та драматургії. Тут Леся Українка захопилася творчістю Байрона. За її проханням мати висилала том за томом цього видатного англійського поета. До уваги відвідувачів музею раритет - книга з багатотомного видання творів лорда Байрона, що побачила світ у Лейпцігу 1842 року. Чим далі поетеса проникала у світ байронівських героїв, тим більше їй хотілося перекладати його шедеври на українську мову: "Може бути, перекладу шматок "Манфреда" або "Каїна"... Якось трапилось, що я досі ні в якому перекладі "Каїна" не читала і, певне, се ліпше, бо він зробив на мене найсвіжіше і найповніше враження..." Не всі наміри Лесі Українки здійснилися. І все-таки в експозиції можна прочитати вірш "Коли сниться мені...", перекладений з Байрона на віллі "Іфігенія", що опублікований на сторінках третього тому першого зібрання творів Лесі Українки. Ялтинські відлуння знайшли місце і в прозі Лесі Українки. Не викликає сумніву, що задумане оповідання "Над морем" про курортну публіку кінця ХІХ ст. у Криму. І, мабуть, в Ялті письменниця розпочала роботу над ним. Остаточно оповідання закінчено у листопаді 1898 року, а вперше опубліковано у журналі "Літературно-науковий вісник" (1901, кн. 1). У 1911 році "Над морем" передруковано у новій книзі творів Лесі Українки. Це прижиттєве видання, яке письменниця готувала дуже ретельно, є також одним з найцінніших надбань музею. Текст оповідання "Над морем" складає інтерес не лише для шанувальників красного письменства, але й для краєзнавців. У ньому зафіксовані живі реалії Ялти столітньої давності. Готель "Росія", приморські павільйони з морозивом, купальні, затока з човнами під парусами і на веслах, міський сад з традиційним лото і оркестром, і навіть звукова палітра - все це під пером Лесі Українки збереглось зупиненим часом. І, звичайно, курортна публіка, яка, власне, майже не змінилась за століття, якщо не брати до уваги стилі одягу. Хтось приїжджає до Ялти у пошуках розваг, а хтось зцілює душу, діткнувшись нею до вічності, оберненої у море. Східна мелодія Гори багрянцем кривавим спалахнули З промінням сонця західним прощаючись,- Так моє серце жалем загорілося, З милим, коханим моїм розлучаючись. Геть понад морем, над хвилями синіми В'ються, не спиняться чаєчки білії. Де тебе мають шукати на безвісті, Милий мій, думи мої бистрокрилії? В себе на вежі вогонь запалила я, Любий, твого воріття дожидаючись, Хай він просвітить по морю доріженьку, Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись. Світе мій! буду тебе дожидатися, В чорну, смутну фереджію повитая, І посаджу кипарисову гілочку, Буде щодня вона слізьми политая. А як повернешся, я покажу тобі Той кипарис мій в садочку квітчатомцу, Здійметься він над всіма мінаретами В краї сьому, на мечеті багатому. Ялта, 27/І 1897 ОБІРВАНА СТРУНА Мій друже, мій любий друже, створений для мене... (Леся Українка. Твої листи завжди пахнуть зов"ялими трояндами...) У Ялті Леся Українка вела доволі замкнутий спосіб життя. "Мізантропія не в моїй натурі, але часом буває, що хочеться на який час втекти від людей, власне для того, щоб не почати ненавидіти їх", - міркування героїні "Над морем" слушно вважати суголосними поглядам авторки. І все-таки саме в Ялті відбулось знайомство, якому судилося зіграти виняткову роль у житті і творчості Лесі Українки. ...Ще один знімок Михайла Косача доніс до наших днів профіль поетеси, задивленої у кримську далину. Такою вона була, коли вперше зустрілася з Сергієм Мержинським. Згадка про цю зустріч у листах поетеси зустрічається тільки один раз, і то побіжно: "Я все радію, що я не в Ялті, а поза Ялтою, бо от, наприклад, мій новий знайомий панич Мержинський (направлений до мене Тучапським) все плаче, що і моря йому не видно, і порохи його засипають, і москіти заїдають, і купання брудне, і т. п.". І Павло Тучапський, і Сергій Мержинський були тісно пов'язані з соціал-демократичним рухом, ідеї якого для свого часу були прогресивні і не байдужі Лесі Українці. Цілком ймовірно, що не без впливу С. Мержинського поетеса студіювала у Ялті "Капітал" Карла Маркса, але це "нове євангеліє", що здобувало популярність у всій Європі, розчарувало поетесу, оскільки, на її думку, потребувало "більше безпосередньої віри" у "дотепні гіпотези", які вона критично відкидала. Але не лише дотичність суспільно-політичних поглядів зблизила молодих людей. Колишній студент Київського університету Сергій Мержинський був людиною різнобічних інтересів; м"який і щирий у стосунках з людьми, він легко завойовував симпатію своєю інтелігентністю; перекладав з англійської мови. Не дивно, що письменниця, відчувши довір"я до свого нового знайомого, ще влітку прочитала йому драму "Блакитна троянда". Восени вона отримує лист від Мержинського, де він пропонує передати через нього текст драми М.Л.Кропивницькому для постановки. Очевидно, були й інші листи - листи, що пахли зов"ялими трояндами... Після повернення з Криму поетеса зупинилась в Гадячі, що на Полтавщині, куди до неї приїжджає С.К.Мержинський. На спомин про дні, проведені разом, Леся Українка дарує йому "Книгу пісень" свого улюбленого поета Генріха Гейне на німецькій мові. Це вельми ошатне видання, в чому можуть переконатись відвідувачі музею, було не просто дорогим дарунком, воно ніби символізує невисловлені почуття, що зародились у дівочому серці. Думки про Мержинського наснажували поетичні рядки Лесі Українки. Найбільше творів, де просвічується його образ, поетеса написала біля смертного одра свого друга у Мінську. Обурена тим, що всі партійні соратники залишили тяжко хворого на сухоти Сергія одного (ще раніше він втратив матір), Леся Українка вирішує з ним бути до останку. Вона зважилась доглядати за хворим і майже три місяці прислухалась до кроків смерті, які звучали все ближче і ближче. Ця драма Лесиного життя знайшла втілення під її пером. Поряд зі смертельно-недужим другом за одну ніч Леся Українка написала лірико-драматичну поему "Одержима". Важко знайти у її літературній спадщині твір, у якому було б стільки особистої туги та палкої розпуки, і водночас загальнолюдського, адже для геніального письменника автобіографічних творів не існує. Образ Месії, що страждає, створений у драматичній поемі "Одержима", зустрічається і в інших поезіях, присвячених С.Мержинському. У віршах ліричний талант поетеси відкривається по-новому. Жертовність і трепетна беззахисність жінки, яка втрачає свого коханого, наповнює невидимим струмом болю кожний рядок поезій-присвят і робить їх невмирущими. Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте! Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мій згублений світе! Проте Леся Українка, людина стримана і самокритична, за життя опублікувала далеко не всі вірші, що відкривають цю інтимну сторінку . Та, на щастя, рукописи не горять. Через десятиліття, у 1946 році, знову ж таки у Львові вийшла з друку книжка (що також представлена в експозиції) - "Неопубліковані твори Лесі Українки". Так повернувся до нас невідомий загалу доробок поетеси, значну частину якого складали вірші, на котрі надихнуло авторку нещасливе кохання до Сергія Мержинського. Кохання, хоч і нерозділене, але високе і жагуче, яке в ялтинських віршах лише зажевріло світанковою зорею, відізвалось бентежним передчуттям, очікуванням і острахом перед ним: Спи, моє серце! нехай там у гаю Квіти гранати палкі розцвітають... У КРИМ - ЗА ПОРЯТУНКОМ Живемо все-таки під Дамокловим мечем... (З листа Лесі Українки до сестри Ольги. 23 квітня 1907 р.) У 1907-1908 роках доля Лесі Українки знову попадає у поле притяжіння Криму. На цей раз під Дамокловим мечем опинилось здоров"я її друга Климентія Васильовича Квітки. Завжди самовіддана у ставленні до друзів, поетеса вирішує будь-що відправити Квітку з холодного Києва на південь з його богоданним цілющим кліматом. Грошей вистачало тільки на три місяці в Криму, і Леся Українка вважала за потрібне бути повсякчас поряд з другом. З Климентієм Квіткою вона вже була знайома майже 10 років, і він зі свого боку не раз намагався бути поруч у скрутний для неї час. Юрист за фахом, за покликанням Квітка був музикознавцем-фольклористом, хоч по-справжньому його талант науковця розквітне пізніше. В експозиції демонструється відтиск статті К.В.Квітки "До питання про тюркський вплив на українську народню мелодику". Захворівши на туберкульоз, Климентій Квітка відчув сердечне піклування Лесі Українки. У березні 1907 року вдвох вони виїхали до Севастополя. Там зупинились в готелі Кіста, але місцевий лікар порадив їм влаштуватись на Південному березі. Важко добиралися в ландо до Алупки, але і там виявилось холодно, незатишно, навіть закрутила метелиця, тому мусили шукати притулку в Ялті. Спочатку Леся Українка та Климентій Квітка поселились в готелі Д.Бенуа "Ялта" (тепер готель "Хвиля") по вул. Садовій. Звідсіль поетеса виходила дуже рідко - лише на пошту та в аптеки. Решту часу проводила в номері, напружена тиша якого порушувалась тільки урочистими дзвонами Собору Олександра Невського, що знаходився поблизу. Через три тижні, коли Климентію стало трохи краще, знайшли собі приватне помешкання: дачу Розанова по Гірському проспекті (зараз вул. Павленка, 3), де утримував свій пансіон п. Деніке. Тут до певної міри поетеса відновлює звичний ритм життя. Повернувся інтерес до лектури, серед інших видань читає газету "Рада", журнал "Рідний край", які їй надсилають до Ялти. Поступово береться за перо. "Поважним ділом" вважає переписування драматичної поеми "На руїнах", щоб надіслати її до збірника "З неволі", який готувався у Вологді на допомогу політичним засланцям. Як і попереднього разу в Ялті, відчуває закличність античних мотивів. Але якщо взимку 1898 року вона намагалась проникнути у світ Іфігенії, то нині її уяву хвилюють образи батьків таврідської жриці - царя Агамемнона та його дружини Клітемнестри. З ними (згідно з міфами) наприкінці життя зійшлися шляхи-дороги віщунки Кассандри, твір про яку Леся Українка розпочала в Італії 1902 року. У Ялті поетеса "вигладжує" сьому та восьму глави і пише епілог. Під останніми рядками "Кассандри" стоїть дата: 5 травня 1907 р. Цей твір побачив світ в числах 1 та 2 журналу "Літературно-науковий вісник". Перший номер журналу, що, як відомо, Леся Українка отримала в Ялті, експонується в музеї. Перечитуючи публікацію, авторка знайшла ряд помилок, про що негайно повідомила у листі до редактора М.С.Грушевського. Таким чином, "Кассандра", один з найвищих злетів Лесі Українки-драматурга, багатьма нитками пов"язана з Ялтою. Ялтинська весна 1907 року ознаменувалась також створенням драматичного діалогу "Айша та Мохаммед" на основі мусульманських легенд. У цьому творі, де порушується проблема шлюбу і подружньої вірності, мимоволі вгадуються думки поетеси про власні сімейні узи і навіть пророче бачення майбутнього, найвірогідніше, на підсвідомому рівні. Леся Українка і Климентій Квітка розуміли, що вони у лабетах туберкульозу зобов'язані і надалі допомагати одне одному. Дружня підтримка зміцнювала надію на рятунок, все це сповна вони відчули в Криму. Після повернення з Ялти Леся Українка і Квітка вже не розлучались. 25 липня вони обвінчались у Вознесенській церкві на Деміївці у Києві. Буквально через тиждень поетеса повідомляє сестрі Ользі: "Тим часом все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємося у Крим". ЯЛТА У ВІНОЧКУ Звідти легше й думкам розлітатись по всіх українах... (Леся Українка. Весна зимова.) Подружжя Квіток усвідомлювало, що здоров'я обох не дозволить їм жити постійно в любих для серця місцях. Необхідно було знову перебиратись на Південь. Шукали край, що розташований відносно недалеко і де Квітка міг би працювати за фахом. Вибір зробили на користь Криму. Напередодні одруження К. Квітка звертається в Сімферопольський суд з проханням перевести його на роботу в Крим зі званням старшого кандидата на судові посади (докладну записку можна прочитати в експозиції). Безперечно, в Криму Лесю Українку приваблювала насамперед Ялта, яку вона вже добре знала. Окрім благотворного клімату, місто обіцяло культурне середовище, про яке також думалось перед від"їздом на тривалий термін. Особливо імпонувало те, що в Ялті періодично мешкали українські письменники та діячі культури, з якими Квітки мали б нагоду спілкуватись. На межі ХІХ та ХХ ст. Ялту дійсно облюбувало чимало визначних діячів української культури. Правда, Леся Українка тут зустрічалась лише з одним колегою по перу - Олександром Олесем (справжнє прізвище - Кандиба), що сталось в кінці літа 1908 року. Слід додати, що Українка вважала Олеся надзвичайно талановитим ліриком. І він, як поет, багато чим зобов"язаний Ялті. Влітку 1906 року Олександр Кандиба приїхав сюди молодим автором невідомих широкій публіці віршів на відпочинок разом зі своєю нареченою. У колі ялтинської інтелігенції незабаром він знайшов щирих прихильників свого обдарування і за їх рекомендацією почав укладати свою першу поетичну збірку, яку видав наступного року під псевдонімом Олександр Олесь. В експозиції представлена одна з перших публікацій чи не найпопулярнішого вірша Олеся "Чари ночі" у збірнику "Український декламатор". Однак з багатьма письменниками, що побували в Ялті, дороги Лесі Українки розминулись. У 1896 році у складі філоксерної комісії на Південному березі Криму працював Михайло Коцюбинський. Пізніше він приїжджав сюди на відпочинок та лікування, зупинявся переважно в Алупці та Сімеїзі. Кримські враження М. Коцюбинського лягли в основу оповідань "В путах шайтана", "На камені", "У грішний світ" та інших. До уваги відвідувачів пропонується книга письменника "Дебют" (1911). Деякий час товариство Михайлу Коцюбинському в Алупці складав Олександр Кониський-Перебендя, який також неодноразово приїжджав у Крим. Морські краєвиди знайшли відображення у кримських віршах і оповіданнях письменника. Споглядаючи безмежність моря, О.Я.Кониський самовіддано працював над однією з перших біографій великого Кобзаря, що відома під назвою "Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя". Цікаво, що йому вдалося в Ялті навіть видати книгу своїх творів. На обкладинці читаємо: "Ялта, 1900. Друкарня Н.В.Вахтина". Це видання дає підстави вважати, що воно було не одинокою українськомовною продукцією ялтинських друкарень. А ще на кримському побережжі на ту пору побували Агатангел Кримський, Володимир Антонович, Дніпрова Чайка, Христя Алчевська, Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський та інші непересічні особистості, що залишили яскравий слід в літературі та науці України. На початку століття українська культура в Ялті почувала себе рівноправною з іншими національними культурами, що також, ймовірно, вплинуло на остаточне рішення Лесі Українки, хоч Крим вона називала "татарським краєм". Найбільше ялтинські мешканці любили українське театральне мистецтво. З успіхом тут проходили вистави гастролерів. У самій Ялті також сформувалось кілька аматорських колективів. Серед них особливо популярним був театр малоросів-любителів драматичного мистецтва під керуванням Петра Націлевича, що працював з 1906 по 1918 роки. Досить одного погляду на чудом збережену фотографію цієї трупи, щоб погодитись з твердженням краєзнавців - за всіма ознаками це був напівпрофесійний театр: чисельний колектив, багаті народні костюми, афіша. Виготовляли і програмки, як тоді було прийнято, на шовку ліберті. Одна з таких програмок зайняла гідне місце в музеї. З-поміж складу трупи поряд з П. Націлевичем виділялась професійна актриса Марія Азовська, улюблена учениця М. Кропивницького. Публіка приймала українські вистави дуже тепло, про що систематично повідомляли ялтинські газети. З 1908 року у пресі висловлюються думки про спорудження стаціонарного приміщення для Ялтинського українського театру. Отож у такому місті мали намір поселитися Леся Українка і Климент Квітка. * * * * * За горою блискавиці, а в долині нашій темно. У затоці чорні води плещуться таємно. Блискавиця в небі лине, а в затоці потопає, в чорний гріб вода понура ясную ховає. Аж тоді скориться світлу темноводая затока, як звоює небо ціле буря ясноока. як проникне блискавиця води срібними мечами і на саме дно загляне бистрими очами. Аж тоді на світло світлом відповість оця затока, як висока блискавиця стане ще й глибока. Балаклава, 28/YІІІ 1907 МЕЛОДІЇ З ПУЩІ Ми з Кльонею почуваємось... "немов на дощечці серед океану", - так самотньо і безпорадно ... (З листа Лесі Українки до матері. 7 січня 1908 р.) Рукостискання серпня і вересня 1907 року подружжя Квіток спостерігало поблизу Севастополя, у Балаклаві. Тут вони зручно влаштувалися в будинку п. Соколової на Новій Набережній, де і отримали звістку про те, що К. Квітка отримує посаду старшого кандидата Сімферопольського окружного суду. Вирішили за доцільне провести весь виноградний сезон у Балаклаві. Про свій балаклавський триб життя Леся Українка так пише до Бориса Грінченка: "...коли не їм виноград, то пишу, - оце і все "поробляння "... Над чим працювала тоді поетеса? З-під її пера у Балаклаві народився вірш вірш "За горою блискавиці", один з небагатьох, написаних у Криму в останні роки. Геніальне обдарування Українки дедалі більше виривалось з тісних рамок власне поезії. Владно манила до себе ширшим простором драматургія, де з кожним новим твором авторка стверджувалася як майстер віршованої драми. У вересні Леся Українка багато читає і намагається завершити великі твори, розпочаті раніше. Серед них - драма "У пущі", львівське видання якої експонується в музеї. Цій роботі чи не найбільше віддавала часу поетеса над балаклавською затокою, про що повідомляє у листі до матері: "...взялася до неї (драми - С.К.) дуже ретельно, бо щось мені чується, що як не скінчу тепер, то так вона вже й залишиться, а мені її шкода..." На початку жовтня Леся Українка та Климентій Квітка переїжджають до Ялти, де наймають помешкання на дачі п. Терещенко по вул. Дарсанівській. Зараз ця вулиця носить ім"я Лесі Українки. По ній щодня ходив на роботу Климентій Квітка, який згодом, отримавши призначення, працював у Ялті помічником повітового слідчого Єсиповича. Хоча, як і раніше, музика вабила Квітку понад усе. Він з задоволенням записує від дружини українські народні пісні. А знала вона їх безліч. І, виймаючи з дорогоцінної скриньки пам"яті той чи інакший мотив, Леся Українка ніби розгортала сувої поліських рушників, бачила перед собою волинянок у народних костюмах і чула їхні журливі голоси. Волинський жіночий костюм кінця ХІХ - поч. ХХ століття є центральним експонатом етнографічного куточка. А над ним - сім рушників, мов сім променів, які летіли з серця поетеси "по всіх українах". Праця над записом пісень у Ялті стала вагомим вкладом у музичну фольклористику. Уже після смерті Лесі Українки, в Києві 1917 року, Климент Квітка видав фототипічним способом збірник "Народні мелодії з голосу Лесі Українки", першу частину якого відвідувачі можуть побачити у музеї. 225 народних пісень доніс до сучасників цей раритет. Поступово поетеса реалізує і свої нові творчі замисли, як завжди, розмаїті. У Ялті вона диктує статтю про театр, пише оповідання "Розмова", продовжує працювати над незакінченими драмами. Зрідка вдається до поезії. У її листі до матері читаємо: "...маю вірші для твоїх виданнів". Один з них, напевно, - "Народ пророкові", створений у кінці 1907 року. Відриваючись від світу своєї фантазії, Леся Українка, немов скульптор посеред пуритан з драми "У пущі", почувалася "на безлюдді" у зимовій Ялті. Разом з чоловіком перепитує знайомих, чи не знають вони українців, які б проживали на Південному березі Криму, "бо таки сумно без земляків". Вимушене спілкування з співвітчизниками, котрі забули рідну мову, не гоїло пекучу тугу за батьківщиною. Особливо гостро подружжя Квіток відчувало свою безпорадність, коли знову грізно нагадував про себе дамоклів меч недуги. Саме в Ялті Леся Українка довідалась, що її захворювання прогресує і туберкульозом вже пошкоджені нирки. Остаточно вирішити питання, чи вдаватись їй до операції, вона вирішила за кордоном. Позаяк найбільше довіряла німецьким лікарям, то навесні почала збиратись на консультацію до Берліну. В особистій справі К.В.Квітки, що знаходиться у Кримському державному архіві, збереглися документи, що безпосередньо стосуються цієї поїздки. Відвідувачам музею пропонується познайомитись з двома рапортами Квітки. У одному з них він просить видати окремий паспорт його дружині Квітці Ларисі Петрівні, а в другому дозволити двомісячну відпустку, у зв"язку з необхідністю супроводжувати дружину на лікування. Обидва прохання вдовольнили. На початку квітня Леся Українка та Климент Квітка вирушили у тривожну і далеку дорогу. ОСТАННІ КРИМСЬКІ МАРШРУТИ ...Ялта вигоїла таки одного з нас: Клим, здається, солідно поправився, а може, й видужав, за се вже Кримові дякувати. (З листа Лесі Українки до сім'ї Грінченків. 21 лютого 1908 р.) У Берліні подружжя Квіток не затрималось. Професор Ізраелі, до якого зверталася Леся Українка, встановив діагноз, при якому хірургічне втручання виключалось. Натомість призначив пацієнтці з України кліматичне лікування, причому найефективнішим воно могло бути в сухому і спекотному Єгипті. Проте Леся Українка насамперед думала про чоловіка. Тому відпустку Квітки вирішили використати для його ж таки оздоровлення у Криму. Санаторій "Приморський" у Євпаторії (зафіксований на листівці початку ХХ ст., що демонструється в експозиції) був новим закладом з різноманітними засобами лікування хворих на туберкульоз. Правда, Лесі Українці гідропатія не рекомендувалась, тому вона влаштувалася тільки як "сопровождающая". Незабаром в санаторії вже всі знали Климентія Васильовича та Ларису Петрівну Квіток з чотирнадцятого номера. Нині у Євпаторії на фасаді будинку колишнього санаторію "Приморський" нагадує про перебування тут свого часу Лесі Українки меморіальна дошка. У цьому місті поетеса витрачала чимало сил і енергії з метою влаштувати лікарем в санаторій сестру Ольгу - вела переговори з директором, у листі за листом давала поради сестрі, детально описувала режим і особливості "Приморського", шукала вакансії в інших закладах, перечитувала оголошення в газетах тощо. І тішила себе надією, що скоро Ольга приєднається до них з Климентієм. Але плани не здійснились. В середині липня, коли закінчився курс лікування у санаторії К.В.Квітки, він знову мав приступити до роботи в Ялті. Кілька днів подружжя провело в Севастополі; в Ялті зупинились у новому готелі "Ореанда", з якого переїхали на свою останню кримську квартиру - дім Хорошавіної на Ломоносовському бульварі. У цьому будинку, збереженому до наших днів, поетеса востаннє зустрілася з батьком, який, хоч і відчував себе дуже ослабленим, приїхав у Ялту провідати доньку і зятя, ніби усвідомлюючи, що більше такої нагоди не буде. Через півроку Петра Антоновича Косача не стало. Леся отримала цю сумну звістку в Грузії. Літературна праця поетеси на кримській землі увінчалась новими здобутками. В Євпаторії вона написала вірш "Хвиля", у якому блиснула майстерною звуковою інструментовкою. Останній великий твір, який Леся Українка викінчувала в Криму, - драма "Руфін і Прісцілла". Під чорновим варіантом автографу стоїть дата - 28 серпня 1908 року, хоч авторка вдосконалювала текст упродовж 1909-1910 років. А 1911 року драма була поміщена в журналі "Літературно-науковий вісник", примірник якого експонується в музеї. Проблема взаємин найближчих людей - чоловіка та дружини - продовжує гостро хвилювати поетесу після заміжжя, що засвідчують тогочасні її твори з різним історичним тлом. В реальному сімейному житті Леся Українка - як і героїня її останньої драми, написаної в Криму, Прісцілла - також демонструє високі зразки шляхетності і самопожертви. У вересні несподівано різко погіршився стан здоров'я К. Квітки. На щастя, цей напад не мав серйозних наслідків. Поступово його самопочуття змінилось на краще. Однак не лише Крим порятував Квітку, передусім це заслуга Лесі Українки, невсипущої у своїх турботах про чоловіка. Незважаючи на туберкульоз та інші випробування, на які була щедра сталінська епоха, Квітка прожив довге життя. Після смерті Лесі Українки він ще сорок років торував свій шлях і помер 1953 року у Москві, де теж займався музичною народною творчістю як професор консерваторії. Тоді, у вересні 1908 року, підступна недуга жорстоко скрутила Климента Квітку. Навіть рапорт з його особистої справи, що демонструється в експозиції, написаний, якщо судити за почерком, рукою Лесі Українки. Тимчасово Климентій Квітка змушений був припинити роботу. Подружжя Квіток готувалось перебратися на Кавказ, що виглядало доцільним з різних точок зору. Однак прощання з Кримом все відкладалось, немов доля визначила поетесі дочекатися в Ялті зими. Хвиля Хвиля йде, вал гуде - білий, смілий, срібний, дрібний, нападе на сухеє баговиння, на розсипане каміння, білим пломенем метнеться, стрепенеться, скине з себе все, що ясне, й гасне... Хвиля смутна, каламутна, вже не ясна, вже не біла, відпливає посумніла, мов до гробу. Із плачем до себе горне баговиння тьмяне, чорне, мов жалобу. І зітхає, і втихає, рине в море величезне й чезне... Чи вона йде до дна? Може, буде там покірно, мов рабиня, тихо, вірно, колихать малі молюски, гаптувать прозорі луски, на коралі класти карби, вартувати морю скарби, і слугою під вагою там вона довіку стане й не повстане? Чи полине межи сестри, межи милі, вільні хвилі, розтечеться, розпливеться, знову сили набереться, потім зрине і гучна, і бучна, переможно валом сплесне і воскресне? (Євпаторія, 8/YІІ 1908) НАША ДУМА, НАША ПІСНЯ... І, може, заграє та кобза вільніше, ніж тихії струни мої. І вільнії гуки її Знайдуть послухання у світі пильніше... (Леся Українка. Сім нот. Si.) Причиною затримки Лесі Українки у Криму послужив стародавній український інструмент КОБЗА, або ж БАНДУРА. З дитячих літ поетеса захоплювалась її граційним силуетом, мелодійним звучанням, що немов линуло з далекої минувшини. В експозиції увагу відвідувачів відразу привертають три кобзи, виготовлені на півдні України у першій третині ХХ століття. Одна з них належала бандуристу Попову, що багато років мешкав у Ялті. Через недугу Леся Українка не змогла сама навчитись грати на бандурі, але палко шанувала бандуристів та майстрів кобзарської справи, підтримувала початківців. Ялтинський кобзар Шалений-Шуер оповідав, що "Підручник гри на бандурі" Гната Хоткевича, по якому він самотужки освоював інструмент, передали його матері у Києві Олена Пчілка та Леся Українка, дізнавшись про щирий потяг до кобзарства хлопчика з фінської родини. Поряд з цим дорогоцінним підручником в експозиції представлений знімок самого молодого бандуриста Шуера (відомого під псевдонімом Шалений) у костюмі, що також йому подарувала Леся Українка та її мати. Особливо турбувало поетесу те, що відійде останнє покоління кобзарів, і разом з ними Україна втратить свідчення своєї історії, що зберігалось в народних думах та піснях. Ось тому разом з Климентієм Квіткою вона задумала організувати експедицію для запису українських народних шедеврів. Ще перебуваючи в Євпаторії Леся Українка заручилася згодою взяти участь в експедиції таких авторитетних знавців фольклору, як Філарет Колесса, Володимир Гнатюк, Опанас Сластьон. Помістила оголошення у журналі "Рідний край" з надією знайти всебічну підтримку акції та допомогу. Матеріальні витрати на цю потрібну справу поетеса взяла переважно на себе (інкогніто). Навіть матері вона не признавалась, що задля системного запису українських дум прийшлось витратити чималу суму, отриману від батьків як придане після шлюбу. Влітку експедиція під керівництвом Ф. Колесси відбула на Полтавщину, де за допомогою фонографа були записані кобзарі Кравченко, Деревченко та інші. Нових витрат потребувала публікація нот і текстів, що змушує поетесу знову шукати однодумців. У листі до історика Миколи Аркаса, якого Леся Українка знала як людину висококультурну і напрочуд чуйну, вона пише з Ялти: "Очевидячки, дума кобзарська, сей оригінальний витвір нашого народного генія, що немає собі паралелі нігде на всім світі, вмирає. Невже ж він умре без порятунку, без пам"ятника навіть?" Проте роль Лесі Українки у цій унікальній експедиції була не тільки організаторською. Невдовзі вона дізналась, що у Севастополі, у свого сина, живе відомий кобзар харківської школи Гнат Гончаренко (його фотознімок експонується в музеї). І поетеса негайно загорілась бажанням записати весь його репертуар. Та не вистачало технічного оснащення. Леся Українка виписує через пошту, підключивши рідних і знайомих, фонограф і воскові валики, на які в ту пору записували звук. На замовлення довелося чекати цілий місяць, що коштувало Лесі Українці неабияких хвилювань. Нарешті на початку зими вона отримала фонограф і валики. За Гнатом Гончаренком відправила служницю, а сама поетеса навчається орудувати апаратом, наспівуючи українські народні пісні. На щастя, ці записи, яким Українка не придавала ніякого значення, збереглися. Отож голос великої української письменниці тепер можуть почути нащадки. Три дні Леся Українка та Климентій Квітка не відходили від Гната Гончаренка. Записали у його виконанні думи "Про удову", "Про Олексія Поповича", "Про сестру та брата" та інші твори. Втішена результатами роботи, поетеса пише у листі до Ф.Колесси: "Мені особисто не жаль тепер ні часу, ні клопоту, покладених на сю справу... кобзар Гончаренко - незвичайна, інтересна людина і з етнографічного боку, і навіть белетристичного погляду, так що я почуваюся цілком винагородженою за клопіт тими кількома днями, пробутими в його товаристві". Дев"ятнадцять валиків із зібраними матеріалами Леся Українка надсилає Етнографічній комісії Наукового товариства ім. Шевченка, що на той час вже видавало у Львові свої "Записки" (одне з цих видань знайшло місце в експозиції). Окремою бандероллю відправляє тексти записаних дум. З супровідного листа поетеси видно, як відповідально вона ставилася до віднайдених матеріалів, як високо цінувала їхнє значення. Коли у світ вийшла перша серія праці "Мелодії українських народних дум" під редакцією Ф.Колесси, Леся Українка її привітала словами: "Тепер уже справді можна сказати: "Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!" Другу серію видання з перлинами фольклору, записаними від Гната Гончаренка, поетеса побачити не встигла... Кобзарські думи стали прощальним акордом перебування Лесі Українки у Криму. І, мабуть, поетеса ще довго чула тихе відлуння струн бандури, коли вирушала, як і передбачала, "на Кавказ по декабрьскому морю з норд-остами..." ДУМА ПРО ОЛЕКСІЯ ПОПОВИЧА Співав кобзар Гнат Гончар (Гончаренко) 2-го декабря 1908 р. в Ялтах Ой по Чорному морю ой на каміні біленькому там сидів сокіль ясненький, жалібненько квилить-проквиляє, і на Чорнеє море спилна поглядає, що на Чорному морю все недобре починає, але супротивна хвилешна хвиля уставає, судна козацькії, молодецькії на три части розбиває. Перву часть ухопило - в Турецьку землю занесло, другу часть ухопило - в Дунайське гирло забило; а третя часть тут має, посередині Чорного моря на бистрій хвилі, на лихій хуртовині потопає. О при той части було війська много, Хто був старшиною? Грицько Коломічин по всьому війську ізбарзе окличн о до козаків словами промовляйи, сльозами обливайи: - Ей козаки, панове-молодці, добре ви дбайте, гріхов не тайте, сповідайтесь ви наперед милосердному богу і Чорному морю, ой отаману ж кошовому. А ті ж козаки те зачували, та всі замовчали, о тільки ж обізветься Олексій Попович - гетьман запорожець. - Ой козаки, панове молодці, добре ви вчиніте, мене ж Олексія Поповича самого возьміте, до моєї шиї біленький камінь прив"яжіте, очі мої козацькії молодецькії червоной китайкой запніте, ой самого мене в Чорнеє море іспустіте; нехай же я буду сам своєю головою Чорне море дарувати, ніжели я маю много душ вір християнських по чорному морю безневинно погубляти. ДАЛЕКА ЦАРІВНА ...Вже видко, мені на роду написано бути такою princesse lointaine*, пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там... отак все посуватимусь далі та далі - та й зникну, обернуся в легенду...Хіба ж це не гарно?.. (З листа Лесі Українки до Г.М.Комарової. 23 березня 1909 р.) Останні роки свого життя Леся Українка провела переважно на Кавказі. Однак уражений туберкульозом організм поетеси вимагав єгипетського клімату. У Єгипет вона змогла вибратись тричі. Восени 1909 року Леся Українка влаштувалась на віллі "Континенталь", що в містечку Гелуані поблизу Каїра. Якраз тоді там знаходилась одна ялтинська сім"я: дружина винороба Марія Охріменко з синами-підлітками Миколою та Дмитром (через хворобу останнього), яких можна розглянути на світлині з родинного архіву. Незабаром брати стали учнями Лесі Українки, оскільки їхня мати хвилювалась, що вони відстануть від гімназійної програми. Спілкування поетеси з сім"єю Охріменків не обмежилось приватними уроками. Поступово у них склались дружні стосунки. Разом вони ходили на екскурсії в Каїр, відвідували музеї, немало часу проводили в задушевних розмовах. З листа своєї тітки, Меланії Федорівни Охріменко, яка за свої політичні погляди відбувала заслання на Херсонщині, Микола та Дмитро дізналися, що їхня вчителька - це відома українська поетеса. Навесні 1910 року пацієнти вілли-санаторію "Континенталь" почали роз'їжджатись. На прощання вони сфотографувались. Знімок сім"я Охріменків разом з єгипетськими сувенірами-оберегами, зразки яких органічно вписались у "єгипетську" вітрину, привезла до Ялти. На ньому серед групи відпочиваючих скромна постать Лесі Українки (стоїть четверта справа). У сімдесяті роки ця унікальна фотографія стала надбанням ялтинського музею. Її передав колишній ялтинський учень поетеси Микола Сергійович Охріменко, який дуже багато зробив для увічнення пам'яті поетеси. Вшанування 100-річчя з дня народження Лесі Українки спонукало М. С. Охріменка, провідного співробітника інституту "Магарач", поділитись своїми спогадами та матеріальними пам"ятками, що стосуються поетеси зі світовим іменем. Зокрема Микола Сергійович написав спогади, у яких передав шляхетний образ своєї єгипетської вчительки. Скільки фактів, деталей, штрихів зберіг він у своїй пам"яті! Під його пером Леся Українка дійсно виринає немов з легенди. __________________________ * Далекою царівною (франц.) В кінці травня 1911 року, - згадує автор спогадів "Під небом Єгипту", - коли Леся Українка направлялася на Кавказ, вона мала намір використати стоянку пароплава в Ялті для зустрічі зі своїми знайомими. Але, на жаль, телеграма прийшла з запізненням. Коли хлопці вибігли до моря, то корабель вже відправився. І Микола, і Дмитро (котрий під час громадянської війни став жертвою червоного терору) були дуже засмучені. Свою глибоку шану до Лесі Українки М.С.Охріменко зберіг до останку своїх днів. Він був одним з тих, хто очолив збір підписів шанувальників Лесі Українки з проханням спорудити пам"ятник поетесі у Ялті. Саме з експонатів, подарованих ним Ялтинському краєзнавчому музею, почала формуватися колекція Лесі Українки. Чи не найперший експонат, який представлений і в сучасній експозиції, - листівка, яку надіслала Леся Українка у Гелуан Марії Охріменко з Греції 1910 року, позаяк поетеса раніше покинула Єгипет. Пізніше Леся Українка писала Ользі Кобилянській: "...єгипетське сонце вже влило в когось життя і енергії трошки, але чи буде того колись і багато - Бог знає". Сили поетеси вичерпувались. Востаннє вона пропливала повз кримські береги, оповиті травневим цвітом, 1913 року. І, напевно, знову Леся Українка згадала радісні дні, коли вона, зовсім юна, тільки відкривала для себе "країну світла і прозорої блакиті". Де той білий човник, що по тій дорозі з нами плив "на чисте"? Де те все поділось, що тоді нам мрілось, - ясне, урочисте? Білий човник, може, десь тут на причалі тихо спочиває, Stella Maris, може, завтра без печалі цілий світ осяє, тільки те, що мрілось, не питай, де ділось, не питай... немає... Далека царівна прямувала своєю останньою дорогою туди, звідки повертаються тільки легенди. * * * Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі? Ви чули, раз я завела жалі та голосіння, - то ж була буря весняна, а не сльота осіння. А восени... Яка журба, чи хто цвіте, чи в"яне, тоді й плакучая верба злото-багряна стане. Коли ж суворая зима покриє барви й квіти - на гробі їх вона сама розсипле самоцвіти. ПОСТСКРИПТУМ Ялта назавжди залишиться містом Лесі Українки. І світлу пам"ять про три роки української Іфігенії в Тавріді прийме в свої обійми прийдешність, до якої линули всі помисли і фантазії поетеси: Коли втомлюся я життям щоденним, Щоденним лихом, що навколо бачу, Тоді я думку шлю в світи далекі, Блукає погляд мій в країні мрії. Що бачу я в далекому просторі? Прийдешність бачу я, віки потомні.