Там, де князівські монети карбували, Леся слухала справжню весну...

Суперечки суперечками, а реальне життя тече за своїми законами. І простим людям зовсім не до територіально-адміністративного патріотизму. Бо якщо iз сіл сусіднього із Луцьком Млинівського району видно Луцьк, а основна маса молодих людей, свого часу виїхавши на роботу до обласного центру Волині, вже давно стала волинянами, то розумієш, що всі ці поділи надто умовні. Прикордонне рівненське село Ярославичі теж не стало винятком щодо цього. За багатовікову історію хто тут тільки не панував, але старовинна, тобто первинна, назва, збереглася й донині. Були Ярославичі навіть волосним центром. У XIX столітті існувала Ярославицька волость Дубенського повіту. Завдячує своїй назві село волинському князю Ярославу Ізяславовичу, який на початку XII століття мав тут замок і свою літню резиденцію. Ще й зараз, озирнувши мальовничі краєвиди цієї місцини і уявивши, якими були ці пейзажі дев'ять століть тому, розумієш, чому князі вподобали саме цей райський куточок. Сусідньому із Ярославичами селу пощастило трохи менше: радянській владі чомусь не сподобалася старовинна назва Чекно, і фантазія перейменовувачів зупинилася на Межиріччі. Стара назва знову ж таки пов'язана із Ярославом, який у сусідньому селі чеканив свої монети, і місце це назвали Чекно. А тим часом саме Чекно, а не Межиріччя, назавжди увійшло в історію, завдячуючи матері Лесі Українки Олені Пчілці. У 1881 році вона на запрошення свого знайомого, мирового посередника Самарина, привезла сюди своїх дітей Лесю, Олю та Михайлика, щоб вони побачили справжні волинські веснянки. Тут, на зелених лугах у заплаві Стиру, збиралася чекнянська молодь водити танки і зустрічати весну. І це дійство було справді неповторним. "Леся, старша за мене на шість років, і без порівняння вразливіша, - пам'ятала ті чекнянські веснянки все своє життя", - писала у своїх спогадах Ольга Косач ("Спогади про Лесю Українку", Київ, 1963 рік). Тут, у Чекні, Леся вперше почула "Подоляночку", "Женчичок-бренчичок", "Зайчик", "Рак-неборак" та інші дитячі пісні. Потім вона включила їх у тексти до збірника "Детские игры, песни и сказки Ковельского, Луцкого и Новоград-Волынского уездов Волынской губернии Волыни. Киев. 1903 год". Ще через кілька років Микола Лисенко видасть збірник народних пісень для учнів народних шкіл, де чекнянські веснянки позначені: "с. Чекна Луцького повіту". Леся Українка була переконана, що це село належить саме до Луцького повіту, оскільки до Луцька воно дуже близенько. Припустилася вона і другої помилки, вже у назві села - не Чекна, а Чекно. Сьогодні чекнянці ініціюють повернення історичної назви своєму селу (тут проживає нині у 46 дворах трохи більше ста чоловік). Межиріч на Україні багато, а Чекно, можливо, одне...