Головна сторінка
Біографія
Рідне місто письменниці
Кохання
Портфоліо
Леся Українка у Криму
Поезія
Музика
Смерть
Додаткова інформація:
  • Символізм
  • Рукописи
  • Музеї
  • Вірші Лесі Українки
  • Стаття з газети
  • Про розробника
    Завітання
    В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину,
    Втомленим очам моїм вельми дивна поява з'явилась:
    Темно-червонее світло, неначе той одблиск пожежі,
    Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.
    В світлі з'явилася генія темная постать.
    Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала
    І хвилювала в повітрі, як море в негоду,
    Сталі холодної полиском крила широкі ясніли;
    Кучері чорні та довгі спадали на плечі.
    В темних та гострих очах його погляд непевний світився, -
    Сумно дивився в простор, і палкії лилися з них сльози.
    Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть:
    Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом,
    В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий,
    Що у тім погляді жевріє, - і безнадійність,
    Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння.
    Скована жахом, я погляд спустила додолу.
    Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі.
    Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша.
    Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли;
    Тихо було у повітрі, вітрець тільки часом
    Легким крильцем повівав - і далеко, далеко
    Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона.
    Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйва
    В хаті моїй, - надто ясно вже світач рогатий
    Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з'явилась,
    Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія.
    Геній то був, але геній не той, що з'являвся
    Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу.
    Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;
    Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним,
    Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві,
    Яснії очі були, і погляд їх був, наче промінь;
    Яснії очі були, але в очах тих сльози блищали;
    Погляд лагідний він мав, але в погляді смуток глибокий:
    Жаль і благання, надія і туга-журба одбивались.
    Руки до мене простяг і мов кликав кудись за собою,
    Любо всміхався, а сльози котились. Ті сльози
    Падали в серце мені; і од сліз тих надія ясная,
    Радісна тиха надія, мов квітка лелії, розквітла.
    Любо всміхався, від усміху того у серці
    Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.
    Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання
    Кращої долі, яснішої, - той ідеал мені сяяв
    В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть.
    Він подивився на мене журливо - і серцем я вчула,
    Що у небесні простори несила моя ще полинуть…
    Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця.
    Зоря на небі рожева уже починала займатись,
    Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона…

    Hosted by uCoz